«Цегляна» історія Дніпра

Щодня ми ходимо вулицями нашого міста Дніпра, звичними, майже одноманітними «кам’яними джунглями», які непомітно для нас відвернули нашу увагу від будинків. Ми навіть не дивимося вгору, вище першого поверху. Але, йдучи центральними вулицями старої частини міста, можна побачити багато цікавого, що перетворить звичний повсякденний шлях на маленьку подорож. Старі дореволюційні будинки на центральних вулицях щільно прибудовані один до одного, але, найголовніше те, що серед них взагалі немає однакових. Саме вони і створюють обличчя старого Катеринослава. Стрімкий розвиток міста у 1880–1900-х  рр., спричинений промисловим бумом і «підприємницькою лихоманкою», дав поштовх широкому будівництву. Саме тоді й виникла основна цегляна забудова Катеринослава, яку ми можемо бачити сьогодні. Оздобити стіни фігурною цеглою вже при їх при кладці було швидше і дешевше, ніж подальше оздоблення ліпниною. З цегли можна було викласти, наприклад, символічні елементи капітелей, або колони повністю. А пізніше, з появою стилю модерн, а згодом і українського стилю – модерні тяги* або символічні рушники на стінах. Фігурну цеглу могли робити як при її виробництві на заводі, так і на будівельному майданчику, шляхом обережного відбивання та шліфування до бажаної форми.

Стрімка розбудова Катеринослава викликала відповідне збільшення цегельного виробництва і місті, й усій Катеринославській губернії, яка посідала третє місце за виробництвом цегли в Російській імперії (після Москви та Санкт-Петербургу). Цегла у 1890-х рр. була широко вживаним матеріалом у нашому місті – її використовували для будівництва підпорних стін, дренажних систем, водогінних та каналізаційних колодязів, для викладання доріжок і подекуди тротуарів. Наприклад, завдяки доступній цеглі тоді були здійснені такі великі проєкти, як укріплення стінок Невінчаної балки (сучасний район узвозу Крутогірного та вул. Барикадної) та будівництво дощових колекторів у Довгому байраку (тодішня назва – Жандармська балка). Останнє дозволило укріпити її схили й прокласти нову вулицю – Греківську**, сьогодні це провулок Шевченка.

Цеглою, зазвичай, викладали доріжки у дворах та тротуари на вулицях. І сьогодні ми можемо побачити ці доріжки, що збереглися переважно у дворах. На них кожна друга цеглина має клеймо. Це можуть бути одна-дві-три великих літери у рамці (або без неї), які позначають ініціали виробника. І тут цеглина починає «говорити».

За ініціалами можна дізнатися про виробника більше, ніж просто його прізвище. Можна простежити перехід цегельного бізнесу в інші руки, а додаткові позначки (римські цифри) розкажуть про обсяги виробництва. Так, наприклад, клеймо «АиВД», тобто «Абрам и Вульф Добрускины» з часом змінюється на «ВД» – «Вульф Добрускин». Після смерті одного з братів справа повністю переходить до рук Вульфа. Це дуже оперативно відбилося у клеймах: у будинку 1895 р. побудови є обидва види клейма на цеглі. Пізніше зустрічаємо лише клеймо «Д» – «Добрускин», вже іншого шрифту та і в іншій рамці. А римські цифри трохи нижче від клейма позначали партію цегли. На цеглинах «F.A», тобто «Фердинанд Андерегг», зустрічається навіть номер ХХХХІІ. Це не дивно, оскільки на заводі Андерегга було 60 робітників, в той час як на пересічному виробництві працювало лише 15–20 робітників.

Перші цегельні Катеринослава були засновані ще у 1790–1792 рр. у Рибаковій балці, яка тепер неправильно називається Рибальською. Їх власниками були Абрамович і Рибаков. За прізвищем останнього виникла нова назва балки, що замінила стару, козацьку – Кленовий байрак. Пізніше виник завод Прозорова. Перша катеринославська цегла, зазвичай, не таврувалася, але її можна визначити за розмірами, притаманними цеглі XVIII ст. – цеглина більш пласка, видовжена, ніж зразки ХІХ ст. З подібної побудовано, зокрема, дзвіницю Спасо-Преображенського собору на Соборній площі. Таврування цегли стало обов’язковим із 1845 р. після указу Ніколая І про обов’язкове нанесення клейма, щоб у випадку руйнації можна було притягти до відповідальності виробника, що виготовив неякісну продукцію.

Найбільше цегелень на другу половину ХІХ ст. було у Жандармській балці (сучасна назва – Довгий байрак). Зокрема, ще й до сьогодні в районі вул. Кониського та Бородинської збереглися назви «Цегельна площа» та вул. Цегельна. Крім того, вул. Олеся Гончара у ХІХ ст. мала назву Цегельної, оскільки вела прямо до заводів у балку.

Який вигляд мав цегельний завод кінця ХІХ ст., доби «промислової лихоманки» у Катеринославі? Обов’язковим обладнанням, зрозуміло, була піч. У найпростішому варіанті це – вирита у стінці балки ніша, обкладена цеглою-сирцем. Пізніше будувалися спеціальні колоподібні печі, які могли забезпечувати безперервне випалювання. У звичайному дерев’яному сараї зберігалися нескладні знаряддя – форми для виготовлення цегли-сирцю, так звані «тискалки» для вирівнювання цегли (ними притискали сирець задля виправлення деформацій), та ручні ноші. На тискалку кріпилося і клеймо – зазвичай, вирізані з дерева літери. Для сушіння сирцю його розкладали під навісами. Робота простого робітника була важкою, оскільки кожну цеглину формували вручну – глину руками забивали у прямокутну форму, а залишок знімали дощечкою. Лише згодом набувають поширення форми, що дозволяли не набивати глину у форму, а витискати з підготованого розкатаного шматка глини 10, 20 і більше сирців одночасно. Найбільш пізнім, рідкісним і дорогим впровадженням були верстати для машинного формування сирців, що нагадували велику м’ясорубку або тюбик зубної пасти. В такому випадку робітник лише відрізав натягнутим дротом сирці зі стрічки прямокутного розрізу, що виходила зі станку.

Цегельна справа часто переходила у спадок. Наприклад, Абрамовичі виробляли цеглу аж до кінця ХІХ ст, а завод Соломона Брука (після вбивства його Н. Махном на початку терористичної діяльності) перейшов до його сина Мойсея, що позначилося і на клеймі («СБ», потім «М.Б»). І знову ж таки відбулася дуже оперативна зміна клейма: певний час використовувалося те саме клеймо «СБ», але без букви «С». Воно мало вигляд «_Б», тобто Брук.

Але в той же час, на початку ХХ ст., можна спостерігати, що інша частина заводів часто переходить із рук в руки. Так, наприклад, цегельний завод на Мандриківці (знаходився за адресою Мандриківська, 74) за 1900–1915 рр. змінив чотирьох власників – Лівшиць, В. Островський, його дружина, М. Шустерман. Крім того, за часів володіння Островським, завод у певні роки орендував Арон Полонський, і відповідно, маємо клеймо «А.П.».

Попит на цеглу відбився і в зміні характеру цегельного бізнесу. Це так само можна побачити за зміною типів клейм. Якщо, наприклад, у 1870–80-х рр. бачимо сімейний характер справи, про що свідчать клейма «Яков Григорьевич Фрейман и Сыновья» (на пічній цеглі) та «ЧиСя» («Чечик и Сыновья»), то на поч. ХХ ст. клейма набувають переважно індивідуального або ж «компаньйонського» характеру: «М.Б» («Моисей Брук»), «А.» («Абрамович»), «L.» («Лившиц»), «Ш.Ф.» («Шефтель Френкель»), «Л.М.Г.» («Л.М. Гольдштейн»), «В.О» (Вера Островская), «И.М» («Израэль Моцкин»), «М.К» («Мина Копылов»), «АиТ» («Апальков и Толкачев»), «МиК» («Моцкин и Коган»), «ФиШ» («Федотов и Шейдаков») та інші. Виключенням для передвоєнного періоду є лише «Бр.Р» – «Братья Рабиновичи».

Ось так стара цегла дозволяє побачити минуле нашого міста під новим кутом зору. З плином часу місто, на жаль, втрачає своє обличчя, але стара цегла чекає на свого дослідника.

Примітки:

*Тяга – декоративний елемент, що являє собою вертикальний прямокутний колоноподібний виступ відносно поверхні стіни.

**На честь міського голови Катеринослава Івана Грекова. Всі ці підпорні стіни виконують свої функції й сьогодні.

Титульне фото: Фотолистівка поч. XX ст. З фонду ДОУНБ